Тичинка

Артем Чех

Василя Петровича рiдко вiдпускало вiдчуття холоду. Йому завжди зимно. Так було в девяностi, коли дуло з усiх щiлин. Задувало з-пiд плiнтусiв, з-пiд вiконних рам, крiзь замкову шпарину… А вулицею ходили напiвлюди, напiвмертвяки…

Артем Чех

Тичинка

Василя Петровича рiдко вiдпускало вiдчуття холоду. Йому завжди зимно. Так було в девяностi, коли дуло з усiх щiлин. Задувало з-пiд плiнтусiв, з-пiд вiконних рам, крiзь замкову шпарину… А вулицею ходили напiвлюди, напiвмертвяки.

Уже другий тиждень Василь Петрович сидiв навпроти обiгрiвача, обкладений височенними кiпами книжок, чашками з чаем, порожнiми чашками вже без чаю, залишками бутербродiв на щербатих блюдцях, попiльничками. В його втомлених очах миготiли кадри ретроспективи, хронiки, старою понiвеченою плiвкою вони проносяться перед очима, i здавалося, що все життя Василь Петрович жив з цим вiдчуттям холоду, з цим запахом – солодкого смаженого м'яса, з цiею невиразнiстю й блiдiстю свого обличчя, з цими жовтими сухотними очима. Вже другий тиждень вiн не виходив з будинку – холодно. Запас тютюну, чаю та непрочитаних книжок потроху розчинявся, йшов у нiкуди. Книжки не справляли враження, тютюн не приносив того задоволення, яке мав би приносити, чай не зiгрiвав.

Василь Петрович був дуже самотнiм. Уже пiвроку як померли всi його друзi та родичi. Дружина Василя Петровича теж померла, але давно. Хоча рiк або навiть два роки тому, коли ще всi друзi та всi родичi були живi-здоровi, Василь Петрович однаково був самотнiм. Це якось пов'язано з енергетикою. Принаймнi так думав Василь Петрович. Усi його родичi та друзi роздiлилися на два табори. Однi дуже жалiли Василя Петровича. Його кволi плечi та жовтi оченятка викликали у друзiв та родичiв жалiсливi сльози розчулення. Василя Петровича пiдгодовували рибними консервами, десь домовлялися про хоча б тимчасове працевлаштування, потайки пiдкидали до його квартири через кватирку зiм'ятi купюри, на днi народження дарували теплу одежу та засоби особистоi гiгiени. Інша ж половина ненавидiла Василя Петровича за його безхарактернiсть, безхребетнiсть та слабкодухiсть. Вони ненавидiли Василя Петровича так, як можуть ненавидiти хiба друзi або родичi. Вони постiйно телефонували Василю Петровичу додому та називали його рiзними образливими словами, пiдсипали пiд його дверi смiття зi своiх квартир, а приходячи до Василя Петровича в гостi, не витирали ноги i заносили всередину землю, слиз та смертоноснi бацили дизентерii i боткiна.

Василь Петрович усе це терпiв, i терпiння його, варто визнати, було безкiнечним. Вiн однаково любив i тих i тих. Дякував iм за iснування i намагався не помiчати анi доброчесних вчинкiв перших, анi ненависних поглядiв других. Сам же вiн нiколи нi до кого в гостi не ходив, першим не телефонував, а якщо з кимсь доводилось десь пересiкатися, довго вибачався й ховав очi. Василь Петрович соромився буквально всiх. Навiть своеi матерi, яка, мiж iншим, належала до табору тих, що ненавидять.

А потiм усi померли. Це сталося в один рiк. Навiть менше. Спочатку повмирали тi, що допомагали Василю Петровичу. Безкiнечна низка трагiчних випадкiв забрала життя дядi i тьотi, колишнього однокласника та сусiда Миколу Гнатовича. Тьотя Рая зламала ногу i не змогла вийти з квартири, коли сталася пожежа. Вадим, приятель по рибалцi, намагався врятувати тьотю Раю, але на голову йому впала дубова балка. Наташа, дiвчинка трьох рокiв, захворiла на якусь невiдому хворобу. Теж померла.