Пригоди Тома Сойера

Марк Твен

Марк Твен (справжне iм’я Семюел Ленгхорн Клеменс; 1835–1910) – видатний американський письменник, журналiст i громадський дiяч. Вiн працював у безлiчi жанрiв – реалiзм, романтизм, гумор, сатира, фiлософська фантастика, публiцистика, створивши чимало чудових творiв, але саме «Пригоди Тома Сойера» найкраще знають i люблять дорослi i юнi читачi в усьому свiтi, ця книга постiйно перевидаеться, за нею поставленi художнi фiльми i мультфiльми. Герой книги – звичайний хлопчисько з маленького провiнцiйного американського мiстечка, такий собi розбишака. Але вiн настiльки привабливий, що його не можна не полюбити.

Марк Твен

Пригоди Тома Сойера

Передмова

Бiльшiсть пригод, описаних у цiй книжцi, сталося насправдi: декотрi – зi мною самим, iншi – з моiми шкiльними товаришами. Гека Фiнна змальовано з життя, Тома Сойера також, але вiн – персонаж не одноосiбний, бо поеднуе в собi риси вдачi трьох хлопцiв, яких я знав, i, отже, належить до мiшаного архiтектурного стилю.

Чуднi забобони, згадуванi далi, були дуже поширенi серед дiтей i негрiв на Заходi за тих часiв, про якi йдеться в цiй оповiдi, – тобто тридцять-сорок рокiв тому.

Хоч моя книжка написана передусiм на розвагу хлопчикам та дiвчаткам, я сподiваюся, що ii залюбки прочитають i дорослi чоловiки та жiнки, бо менi хотiлося б викликати в них приемнi спогади про те, якими були колись вони самi, як почували, думали й розмовляли i в якi дивовижнi iсторii iнодi встрявали.

    Гартфорд, 1876

    Автор

Роздiл І

– Томе!

Анi звуку.

– Томе!

Анi звуку.

– Де ж це вiн, шибеник, подiвся, хотiла б я знати… Томе, озвися!

Анi звуку.

Стара жiнка зсунула вниз окуляри й, дивлячись поверх них, роззирнулася по кiмнатi; потiм пiдняла окуляри на чоло й поглянула з-пiд них. Шукаючи таку дрiбницю, як хлопець, вона майже нiколи не дивилася крiзь скельця: то були параднi окуляри, втiха ii душi, i призначалися вони для «вигляду», а не для дiла, – так само вона могла б дивитися й крiзь двi конфорки з кухонноi плити. Якусь мить стара стояла видимо спантеличена, а тодi промовила – не надто сердито, проте досить голосно, щоб ii почули меблi в кiмнатi:

– Ну стривай, попадешся ти менi в руки!..

Стара не докiнчила, бо саме стояла нахилившись i тицяла щiткою пiд лiжком, отож мусила раз у раз переводити подих. Та з-пiд лiжка вона виштурхала тiльки кота.

– Зроду не бачила такого поганця!

Вона пiшла до вiдчинених дверей, стала на порозi й повела оком по грядках помiдорiв, зарослих дурманом, – то був ii «город». Тома не видно нiде. Тодi вона пiдвищила голос, – так щоб було чути далi, – й гукнула:

– Гей, То-о-ме!

Раптом позад неi щось шурхнуло, i вона обернулася – саме вчасно, щоб схопити за полу куртки невеликого хлопчиська й не дати йому втекти.

– А, ось ти де! Я ж таки мала б подумати про цю комору. Ти що там робив?

– Нiчого.

– Нiчого? А ти поглянь на своi руки. І на свiй рот. Це що таке?

– Не знаю, тiтонько.

– Зате я знаю. Це варення – ось що це таке. Сто разiв тобi казала: не чiпай варення, бо шкуру злуплю! Ану дай менi оту лозину!..

Лозина зависла в повiтрi. Здавалося, порятунку немае.

– Ой тiтонько! Мерщiй обернiться!

Стара рвучко обернулась i про всяк випадок сторожко пiдiбрала спiдницю. А хлопчисько миттю дременув геть, видряпався на високий дощаний паркан i зник з очей.

Тiтка Поллi з хвилину стояла розгублена, потiм тихенько засмiялася:

– Ну й розбишака ж, хай йому абищо! Невже я так-таки нiчого не навчуся? Це ж уже вкотре вiн отак мене дурить. Мабуть, i справдi старi дурнi найдурнiшi. Недарма кажуть: старого собаку нових штук не навчиш. Та Боже ж ти мiй, у цього хлопчиська i витiвки щоразу iншi, отож не знаеш, чого й сподiватися. І вiн наче знае, скiльки можна мучити мене, доки менi урветься терпець. Знае i те, що досить йому хоч на мить збити мене з пантелику або насмiшити, як менi вже несила й руку звести, щоб добряче його вiдшмагати. Ой, не виконую я свого обов’язку щодо хлопця, бачить Бог! Хто попускае дитинi, той псуе ii, говорить Святе Письмо. Грiшниця я i знаю, що доведеться менi прийняти кару й за себе, й за нього. В ньому наче бiс сидить, т