«Шальке» проти Апокалiпсису

Наталка Сняданко

У своiй творчостi Наталка Сняданко робить спробу серйозного, хоча й iронiчно оформленого усвiдомлення та переосмислення цiлого перiоду пострадянськоi iсторii. Байдуже, про що пише Сняданко – про зiв'яле кохання, гопникiв у нiч на Івана Купалу чи про джазову спiвачку з облущеними нiгтями, – читати ii однаково тепло й приемно…

Наталка Сняданко

«Шальке» проти Апокалiпсису

Це був перший i, мабуть, останнiй футбольний матч у моему життi, побачений не по телевiзору i не випадково, а на справжньому стадiонi, оснащеному за останнiм словом спортивноi моди i належно приготованому до чемпiонату свiту. Не можу сказати, що гра справила на мене незабутне враження. Але треба вiддати належне хлопцям iз «Шальке», вони дуже старались i навiть виграли у Франкфурта 2:0 попри вiдсутнiсть кiлькох травмованих гравцiв. Я чесно намагалася вболiвати за мiсцеву команду i ставити якомога менше дурнуватих питань. Друге виходило у мене значно гiрше, але мене заспокоювало те, що «Шальке» – це не просто футбольна команда, це вже майже мiф, спортивна подiя, яка потроху перетворюеться на подiю культурну. Тому хоча би раз у життi побачити це варто.

Вiдомий польський есеiст Єжи Стемповський у своему «Щоденнику подорожi до Вестфалii» 1954 року так описуе тодiшню атмосферу Дортмунда: «Намагаюся читати вголос Апокалiпсис. У порожнечi годин його слова виростають до велетенських розмiрiв». А паралельно зазначае, що «Вестфалiя зараз е найвiльнiшою територiею Європи» iз бiльш лiберальним трудовим законодавством, нiж у США, стрiмким економiчним розвитком i високими ставками заробiтноi платнi. Велика кiлькiсть заможного робiтництва, оселившись тут, прагнула проводити вiльний час, не вiдчуваючи порожнечi вечiрнiх годин, тому у Дортмундi навiть було створено спецiальний комiтет iз завданням урiзноманiтнити культурне життя мiста. Судячи iз того, що 60 000-й стадiон вщерть заповнюеться глядачами пiд час кожноi гри, можна вважати, що саме «Шальке» вдалося розв’язати це, за Стемповським, «найважче завдання сучасноi технiчноi цивiлiзацii».

Рургебiт так i хочеться назвати «нiмецьким Донбасом», тим бiльше, що тут значно частiше, нiж в iнших нiмецьких землях, можна зустрiти людей, якi знають, що таке украiнський Донбас, адже «Шахтар» колись виграв у «Шальке», i йому якщо не пробачили, то принаймнi запам’ятали. Це ще один привiд уболiвати саме за «Шальке».

Цi невчаснi асоцiацii вiдволiкають мене, i отямлююся я лише у другому таймi, коли з жахом помiчаю, що м’яч загрозливо наближаеться нiбито до «наших» ворiт, але нiкого iз вболiвальникiв «Шальке», якi сидять поряд зi мною, це чомусь не схвилювало. Коли я ставлю чергове запитання, яке викликае спiвчутливо-зневажливi погляди у мiй бiк, з’ясовуеться, що у другому таймi команди помiнялися мiсцями i тепер «нашi» ворота знаходяться на колишньому полi супротивника. Здаеться, мое невiгластво подолало межу допустимоi толерантностi, тому вирiшую не питати бiльше i не вiдволiкатися, але виходить це погано, мабуть, захисна реакцiя психiки перед вiдчуттям власноi iнтелектуальноi неповносправностi.

Але нарештi матч закiнчуеться, i розслабленi перемогою бiло-блакитнi футбольнi фани потужним лiнивим натовпом випливають на вулицю, заповнюють трамваi, подекуди наспiвуючи «Blau und Weiss, wie lieb` ich dich» i закурюючи просто в салонi. Жодноi, навiть словесноi, перепалки, жодноi забичкованоi об сидiння цигарки.

Про цей свiй футбольний досвiд менi доведеться згадати ще кiлька разiв у ходi 18-денноi подорожi, пiд час якоi я вiдвiдаю 15 маленьких нiмецьких мiст i мiстечок i ще зо 5 бiльших, побуваю на 20 вокзалах (на деяких навiть тричi, хоча i не завжди на тих, на яких би хотiлося, наприклад на знаменитому вокзалi в Ульценi, оформленому Гундертвассером – лише раз i то дуже коротко). Але одного разу, у Гiсенi, ця згадка мало знову не осоромить мене, коли я в останню мить стримаюся вiд заперечення, почувши, що «нашi програли на тому матчi». Вже готова виправити неуважного вболiвальника, я все ж таки встигну схопити себе за язик, усвiдомивши, що «нашi» – це поняття не лише спортивне, а й геогра