Амаркорд (збiрник)

Наталка Сняданко

До збiрки вiдомоi украiнськоi письменницi i перекладачки Наталки Сняданко «Амаркорд» увiйшли вибранi романи у новiй авторськiй редакцii, а також не опублiкований ранiше в Украiнi есей. У своiй творчостi Наталка Сняданко робить спробу серйозного, хоча й iронiчно оформленого усвiдомлення та переосмислення цiлого перiоду пострадянськоi iсторii. Байдуже, про що пише Сняданко – про зiв'яле кохання, гопникiв у нiч на Івана Купалу чи про джазову спiвачку з облущеними нiгтями, – читати ii однаково тепло й приемно…

Наталка Сняданко

Амаркорд

Колекцiя пристрастей

або

Пригоди молодоi украiнки

Дитячi пристрастi

Коли варто починати, на що не варто звертати увагу, або Як закохатися в Джорджа Майкла?

Хлопчик Толя був найвищим, найтовщим i найкучерявiшим у нашому класi. Вiн дуже соромився того, що сорочка його шкiльноi форми часто розходилася на його круглому животi, гудзики маринарки на ньому не сходилися, а мама примушувала його влiтку одягати пiд штани довгi пiдколiнки замiсть шкарпеток, а взимку – теплi вовнянi рейтузи, в'язанi бабцею. Я добре його розумiла, бо мене мама теж завжди примушувала одягати пiд сукню шкiльноi форми довгi панталони iз грубоi вовни, якi чомусь в народi називалися «реформами», i iх часом було видно з-пiд короткоi спiднички. Або, можливо, менi лише так здавалося, що iх було видно, але вже саме вiдчуття, що на тобi одягнуто щось настiльки жахливе, могло отруiти життя кому завгодно. Я не знаю, що робив зi своiми рейтузами Толя, а я, починаючи класу десь iз шостого, щоранку знiмала панталони в пiд'iздi i запихала iх в отвiр поштовоi скриньки, а пiсля школи виймала звiдти. Аж поки одного разу мама не повернулася з роботи ранiше i не знайшла моi «реформи» поряд iз журналом «Наука и жизнь».

Толя був дуже сором'язливим хлопчиком i щоразу червонiв, коли його викликала до дошки вчителька математики. На перервах, коли всi iншi хлопцi бiгли надвiр грати у футбол або перескакували один одному через спину, що називалося «бавитися в козла», Толя знаходив куточок, де його нiхто не бачив, витягав iз якоiсь потаемноi кишеньки маринарки тоненьку книжечку темно-зеленого кольору i читав ii упродовж усiеi перерви, намагаючись залишитися непомiченим, бо така поведiнка навряд чи знайшла би схвалення в очах наших iз ним однокласникiв. Для своiх читань Толя переважно пiднiмався на останнiй шкiльний поверх, там, у закамарку бiля кабiнету фiзики, знаходився «апендикс» коридору, у якому завжди було тихо й безлюдно, бо вчителька фiзики, яка завiдувала цим кабiнетом, вважала, що перерва iснуе не для того, щоб учнi могли вибiгатися i викричатися, а для того, щоб учителi вiдпочивали i готувалися до наступного уроку. Тому вона дуже суворо стежила за тим, щоб бiля ii кабiнету не бавилися «у козла», «у резинки» чи навiть у «фантики». Порушники спокою у цьому куточку могли нарватися на серйознi неприемностi, i деякi з них таки нарвалися. Одному навiть довелося пiдлiковувати наслiдки пережитого стресу в психолога. Тому тепер усi старалися бавитися подалi вiд цього кабiнету.

Але в першому класi ми з Толею не могли цього знати, бо ще не вивчали фiзики i навiть не переходили з кабiнету в кабiнет, як учнi-старшокласники, а вiдсиджували всi уроки в одному i тому ж класi «молодшоi школи», розмiщеноi в протилежному вiд школи «старшоi» крилi, i зi всього нашого класу на екскурсii до протилежного «дорослого» крила ходили тiльки ми з Толею. Кожен iз нас ховав при цьому свою тоненьку книжечку темно-зеленого кольору, а потiм навiть виявилося, що то були двi однаковi книжечки пiд назвою «Козетта». Уривок iз роману Вiктора Гюго я впiзнала здалеку завдяки унiфiкованостi радянських видань та однотипностi книжкових добiрок у книгозбiрнях наших батькiв, що подекуди i досi нагадуе про часи, коли книги «брали на макулатуру».

Я не знаю, чому ми з Толею вибрали саме цю книжку для своiх потаемних читань пiд час перерви. Зараз менi здаеться, що в цьому не було нiякоi романтики, просто книга ця була найменшою, найлегшою i, вiдповiдно, найзручнiшою для транспортування пiд шкiльною формою. Але тодi цей збiг обставин видався