Червона лiнiя U2

Наталка Сняданко

«Інтерсiтi «Кракiв – Берлiн» ще на початку минулого столiття долав (а може, долала чи долало?) ту саму вiдстань майже на двi години швидше, хоча ще i не називався «Інтерсiтi». Тодi жоден потяг так не називався, традицiя називати все англiйською прийшла до Нiмеччини значно пiзнiше…»

Наталка Сняданко

Червона лiнiя U2

Інтерсiтi «Кракiв – Берлiн» ще на початку минулого столiття долав (а може, долала чи долало?) ту саму вiдстань майже на двi години швидше, хоча ще i не називався «Інтерсiтi». Тодi жоден потяг так не називався, традицiя називати все англiйською прийшла до Нiмеччини значно пiзнiше. Навiть значно пiзнiше зубноi пасти Colgate, тому нiмцi досi вимовляють назву цiеi пасти якось дуже схоже до наших колгот, тiльки з iншим наголосом.

Тепер iнтерсiтi «Кракiв – Берлiн» не лише iздить повiльнiше, вiн ще i запiзнюеться часом, як от тепер, на сорок хвилин. Не знаю, що думають з цього приводу двое комп’ютерникiв з азiатськими рисами обличчя, якi сидять навпроти мене i читають якiсь фаховi журнали. Мабуть, вони сильно нудяться, бо дуже радiють схiдному нiмцевi, який приеднуеться до нас пiсля того, як потяг нарештi перетинае захiдний польський кордон. Нiмець iз прикордонного мiста Коттбуса (що його часто називають не мiсцем проживання, а дiагнозом, i саме завдяки такому от типу мешканцiв) коротко представляеться i жвавою англiйською починае нарiкати на нiмецьке безробiття. Їхня розмова заважае менi читати, та й про нiмецьке безробiття, як i про всi труднощi, з цим пов’язанi, я знаю, здаеться, бiльше, нiж менi потрiбно. Не те щоб я не спiвчувала безробiтним нiмцям, а особливо схiдним, зовсiм навпаки, просто iнколи менi здаеться, що без цiеi теми не обходиться жодна розмова нiмецькою, так нiби немае iнших, приемнiших тем. Але нiмцi люблять скаржитися на свое життя не менше, нiж украiнцi. І це одна з небагатьох iхнiх спiльних рис, хоча украiнцi тут можуть похвалитися значно ширшим тематичним спектром.

Але, можливо, мое враження не об’ективне i викликане тим, що я жодного разу не вiдчула себе таким-от безробiтним нiмцем iз Коттбуса, якому, щойно вiн називае свое мiсце проживання, всi вiдразу ж починають спiвчувати.

Напевно, це трохи схоже на вiдчуття, коли пiсля кiлькох годин приемного спiлкування з якимись випадковими попутницями, наприклад, американськими бабусями польського походження, раптом витягаеш на кордонi свiй паспорт, i в засмаглих обличчях бабусь щось мiняеться. Мiняеться майже невловимо, але ти добре усвiдомлюеш, що розмова пiсля цього вже не буде такою ж невимушеною, як ранiше. А щойно ви минаете кордон, як бабусi роблять такi ж спiвчутливi i всерозумiючi мiни, кивають так само поблажливо i вiдсторонено, як комп’ютерники схiдному нiмцевi з Коттбуса, i ти розумiеш, що розмова просто приречена зациклитися на вiзах, нелегальному безробiттi i тому, як усе погано в цiй проблемнiй Схiднiй Європi. А самим бабусям доведеться робити над собою шаленi зусилля, щоб стриматися до самого Берлiна i не висловити все, що вони думають про цих зайд iз Украiни, якi тiльки i мрiють про те, щоб сiсти на шию европейським платникам податкiв i потiм нiчого не робити до самоi пенсii, як мрiяли свого часу вони самi, коли нелегально тiкали на Захiд. Якщо уявити собi, як перетинали кордон у часи «залiзноi завiси», всi теперiшнi нарiкання на вiзовi складнощi виглядають так само жалюгiдно, як розповiдi безробiтного з Коттбуса у порiвняннi з аналогiчними проблемами його ровесника з якого-небудь Стрия.

Щоправда, азiатськоi зовнiшностi комп’ютерники, якi мешкають у Лондонi, хоча тепер подорожують до Нюрнберга, здаеться, цiлком задоволенi своiм товариством. Завдяки нiмцевi вони усвiдомлюють нарештi, що тiтонька з динамiка, яка вже кiлька разiв вибачилася за спiзнення потяга, не жартуе, i потяг таки спiзниться, причому iншi потяги, з якими обслуга нашого iнтерсiтi намагалася зiдзвонитися, не зможуть так довго чекати, а отже, лондонським комп’ютерникам доведеться внести корективи у маршрут своеi подорожi. На кiлька хвилин нiмець замовкае i досить швидко знаходить у зошитi зi своеi течки iншi залiзничнi сполучен