Золото Павла *******ка. (Львiвська брама-2)

Олександр В. Ірванець

«Було ще зовсiм не пiзно, десь трохи по четвертiй, коли важке червоне сонце плавно сховалося за найближчою дев’ятиповерхiвкою й iз вiкна шостоi палати стало видно, як по рожево-сiрому снiгу туди й сюди снують люди в темному, переважно чорному й коричневому, вбраннi. грудень щойно доходив своеi середини, день мав iще коротшати десь iз тиждень-пiвтора, аби потiм потроху, по маленькiй свiтлянiй крапельцi, розпочати зворотне зростання…»

Олександр Ірванець

Золото Павла *******ка

(Львiвська брама-2)

* * *

Було ще зовсiм не пiзно, десь трохи по четвертiй, коли важке червоне сонце плавно сховалося за найближчою дев’ятиповерхiвкою й iз вiкна шостоi палати стало видно, як по рожево-сiрому снiгу туди й сюди снують люди в темному, переважно чорному й коричневому, вбраннi. грудень щойно доходив своеi середини, день мав iще коротшати десь iз тиждень-пiвтора, аби потiм потроху, по маленькiй свiтлянiй крапельцi, розпочати зворотне зростання.

Через давно очiкувану, та все ж, як завжди, несподiвану епiдемiю грипу психоневрологiчне вiддiлення зачинили на карантин. Вiдвiдувачi, якi про це вчасно не дiзналися, тепер топталися внизу, пiд корпусом, жбурляли снiжки у вiкна третього поверху й голосом та – частiше – жестами просили покликати когось iз якоiсь там палати.

Іванова дружина, вiдпросившись ранiше з роботи, принесла передачу, вiддала ii санiтаркам на першому поверсi, а сама навiть не спромоглася обiйти корпус i спробувати покликати чоловiка через вiкно. Просто одразу пiшла на трамвайну зупинку, яка прозирала крiзь голе вiття дерев за дротяним парканом неподалiк. Іван саме стояв у курилцi бiля чоловiчого туалету, слухав несмiшнi анекдоти й повiльно смоктав цигарку. Вiн завважив зеленкувате пальто з уже вичовганим лисячим комiром, провiв жiнчину постать поглядом, смикнув головою, коли вона послизнулася, пролазячи крiзь дiрку в дротянiй загорожi. Проте дружина таки не впала, утримала рiвновагу й пiдтюпцем побiгла назустрiч трамваевi, який саме виповзав iз-за рогу.

«Сердиться», – Подумав Іван, досмоктав цигарку аж до самого фiльтра, розтер ii по обiдку бiлоi керамiчноi попiльницi-плювальницi й почовгав собi коридором у бiк палати. Тiло ступнями вловило ледь вiдчутне тремтiння пiдлоги – це трамвай, що в ньому вiд’iхала дружина, заклав наступний поворот.

У палатi вони залишилися тiльки вдвох iз петром. Здоровенного мовчазного Рикайла, який кiлька днiв поспiль лежав нерухомо на лiжку, уп’явшись поглядом у стелю, перевели в спецбокс для буйних i надiйно замкнули пiсля того, як вiн учора цiлком зненацька кинувся на санiтара Федора з криком «Хiндi-русi бхай-бхай!» (пiд час снiданку Рикайло поцупив у iдальнi алюмiнiеву ложку (виделок iм не давали), якимось чином обламав ii пiд довгим гострим кутом i встиг навiть досить дошкульно дряпонути Федора по його короткiй товстелезнiй шиi, перш нiж опинився на пiдлозi й на нього насiли сам санiтар та ще двi нянечки, заламуючи руки за спину й викручуючи йому з пальцiв скривавлений уламок алюмiнiю. Федiр потiм ще довго матюкався, умиваючись у самiй майцi над раковиною, а медсестра Люба заспокоювала його, погладжуючи по спинi й зазираючи в очi. Пiсля того, як усю кров було вiдмито, на подряпину наклали пластир i Федiр навiть вiдмовився йти додому, хоча заввiддiленням i вiдпускав його. Умившися й вiдматюкавшись, санiтар пiшов на кухню вергати баняки з рисовим супом, таким корисним i поживним для виснажених органiзмiв пацiентiв психоневрологii. Федiр хотiв залишитись на нiчну змiну, бо сьогоднi ввечерi заступала Шмаленчиха.

А дiда Хомовича, тихого й зовсiм сивенького стариганя, зранку забрала невiстка. Чотири днi тому дiд посварився з рiднею й у розпалi конфлiкту проковтнув намисто зi справжнiх океанiчних перлiв, привезене сином у подарунок дружинi десь iз Цейлону чи з Індii. Син дiда Хомовича сам був вiйськовим медиком, тож, використавши всi своi зв’язки, вiн швиденько прилаштував батька пiд цiлодобовий медичний нагляд – навiть уночi, коли дiд крекчучи дибав до туалету в кiнцi коридору, слiдом за ним заспано йшла чергова санiтарка, пр