Львiвська брама

Олександр В. Ірванець

«…Як тебе не любити, Киеве мiй! Ну, не любити можна по-всякому. Можна тихо i злiсно, крадькома, як москаль який-небудь. А можна вiдверто, iз розпачем, як ось я, наприклад, зараз. Тут i тепер. На заднiй лавi довжелезного тролейбуса-гармошки, де бiля протилежного вiкна куняе, задерши голову, конкретно п’яний або дуже перевтомлений чоловiк, iще кiлька спин пасажирiв виднiються попереду, у перспективi…»

Олександр Ірванець

Львiвська брама

1

…Як тебе не любити, Киеве мiй! Ну, не любити можна по-всякому. Можна тихо i злiсно, крадькома, як москаль який-небудь. А можна вiдверто, iз розпачем, як ось я, наприклад, зараз. Тут i тепер. На заднiй лавi довжелезного тролейбуса-гармошки, де бiля протилежного вiкна куняе, задерши голову, конкретно п’яний або дуже перевтомлений чоловiк, iще кiлька спин пасажирiв виднiються попереду, у перспективi. Салон освiтлюеться тьмяно, та ще ззовнi стукотить по корпусу й стiкае вiконними шибами цей занудний жовтневий дощ… Нi, такого тебе я й справдi не люблю, мiй Киеве, столиця моеi держави, плюс-мiнус матiр усiх руських городiв.

І якоi, питаю, бiди цей кум Іван живе тут так далеко? Хоча де ж йому жити iще: на Інститутськiй чи на городецького вiн однокiмнатноi гостинки в панельному блоцi не винайме. Бо, по-перше, там блокiв не будують, а по-друге, навiть коли б iх там десь i притулили, коштувала б та гостинка ого-го. А йому ще й сiм’ю годувати. Отож i тулиться на Куренiвцi. Дивний район, далекий, недосяжний. Колись його було затопило грязюкою-пульпою з будiвельних котлованiв. Ти десь про це читав – чи то у вiршах, чи у прозi. Здаеться, навiть книжку про це видали. Ну й мало iм. Знову натулили там житла, а ще ж треба було попередньо всю ту грязюку повiдчищати, повивозити. Те трапилося, щоправда, рокiв сорок тому. Ну та було й було, забудьмо. Краще оно роздивитися, де це ми iдемо зараз? Ага, хрiн тут побачиш за цiею зливою. Оно аж у салон стiкають хвилястi холоднi цiвочки, десь, видно, кватирка не до кiнця притулена. Бр-р-р…

Якiсь будинки пропливають за вiкном, тепло свiтять затишними кухонними вiкнами. Та чого там, метра не проiдемо, «Лук’янiвську» мусить бути видно. Онде на переднi дверi якась хамула преться з собакою. Ну звичайно, бультер’ер, i без намордника. «Не бойтесь, не бойтесь, собачка не кусаiтца…» А псюра тягне ii по салону, важко вiдсапуючи, сюди, до тебе, вона його ледве втримуе. Сахаються, вiдсуваються поодинокi спини пасажирiв. Невже вона хоче сiсти тут? Ну, пронесло, дякувати Богу, знайшла порожне мiсце, навiть два. А то б пес почав принюхуватися, лiзти лизатися тощо. Ти ж знаеш, як на тебе реагують пси, коли ти напiдпитку. Тут ця Іванова горiлка стоiть у грудях i нiяк не хоче нижче опускатися, лише час вiд часу дае про себе знати конденсованими випарами, i ти, щоб не гикнути, мусиш зцiплювати щелепи. А в бультер’ера, мiж iншим, коли вiн зцiплюе щелепи, сила стиснення досягае тридцяти восьми атмосфер. Хоча ти все одно не знаеш, багато це чи мало. Хтось тобi розповiдав. Для прикладу, дверi у вагонi метра, коли зачиняються, то, здаеться, мають десять атмосфер. Чи вiсiм? А горiлка була просто жахливою. Ти ще протестував, казав, що не п’еш бiлоi вже багато рокiв, i це була чистiсiнька правда. Проте Іван зумiв тебе переконати, що горiлка не зовсiм бiла, що вона пiдфарбована: на днi пляшки й справдi плавала розкисла перчинка зовсiм не червоного, а якогось блiдо-жовтуватого кольору. Ну, ти й ковтнув.

Он нарештi якась лiтня жiнка з господарчою картатою торбинкою i складеною парасолькою таки не витримала, почала виховувати власницю собаки. Та вiдгавкуеться, пес теж насторожився, пiдвiв голову. От якщо вона зараз нацькуе пса на лiтню даму, що буде? Викликатимуть мiлiцiю? «Сержант пономаренко, на восiмнадцатом маршруте покусанiе человека собакою. Пiд’iдьте розберiться…» Ага, саме охота зараз тому пономаренковi пхатися на залиту водою зупинку тролейбуса. Чи, може, у таких випадках тролейбус робить екстрену зупинку? де? ми iдемо зараз якимсь довжелезним звивистим пiдйомом, за вiкнами темно, тiльки дерева й кущi мокро виблискують у свiтлi фар автомобiлiв