Bruder

Олександр В. Ірванець

«Гайнрiх сидiв у своiй кiмнатцi край вiкна другого поверху й замислено дивився в далечiнь над дахами. На столi перед ним стояла миска з картопляним салатом, викладеним на великий клапоть житнього хлiба. Із одного боку хлiб був надкушений, i вiдбиток гайнрiхових зубiв чiтко вихилявся по хлiбнiй плотi, пористiй i м’якiй…»

Олександр Ірванець

Bruder

Нiмецькiй лiтературi

присвячуеться

* * *

Гайнрiх сидiв у своiй кiмнатцi край вiкна другого поверху й замислено дивився в далечiнь над дахами. На столi перед ним стояла миска з картопляним салатом, викладеним на великий клапоть житнього хлiба. Із одного боку хлiб був надкушений, i вiдбиток гайнрiхових зубiв чiтко вихилявся по хлiбнiй плотi, пористiй i м’якiй.

Над червоними черепичними дахами вже западали сутiнки. Свiтло-сивi перистi хмари тяглися гострими хвостами на захiд, слiдом за свiтилом, котре вже сховалося за обрiй.

«Ото що воно – Мати брата… Наслухаешся тут…» – Гайнрiх сягнув рукою й вiдпив ковток цикорiевоi кави з великого мiдного кухля. гiркувато-солодкий напiй ковзнув горлом униз i масною цiвкою розтiкся стравоходом, лишаючи по собi нудотно-млосний присмак.

«мiй брат, звiсно ж, генiй… Так е, i я свiдомий цього… – Думки в гайнрiховiй головi шикувались, немов солдати, у бездоганний нiмецький стрiй. – А я його брат. І це велика честь».

Десь iз годину тому над мiстечком пройшов дощ. Вологе молоде листя яблунь, кленiв та iнших деревець уздовж вулицi приемно вилискувало, поступово перетворюючись iз темно-зеленого на чорне. Десь цiвкали дрiбнi пташки, умощуючись на ночiвлю. Іздалеку, з передмiстя, глухувато долинав гавкiт самотнього пса. гайнрiх пiдiйшов до вiкна й причинив одну половинку. гавкiт майже стих. гайнрiх сiв на мiсце бiля столу.

Вiн знову сягнув рукою, цього разу тарiлки. Хлiб iз картопляним салатом пiсля ковтка солодкоi кави був солонуватим i масним. Тепер надкус на хлiбi набув форми цифри «три» з майже однаковими дугами. Проте нижня все ж була трохи меншою. гайнрiх подивився на хлiб згори вниз, трохи вiдвiвши руку лiворуч. Знову пiднiс iжу до рота, та, замислившись, вiдклав.

«Але ж якщо вiн такий генiальний, то все, ним сказане, може бути продовжене… – чергова думка прилаштувалась до попередньоi шеренги, ставши точно в потилицю попереднiй. – І ця його фраза… Чекай-но, як то вiн сказав?..»

Знову ковток цикорiевого напою, знову солодка хвиля покотилася горлом униз. «як же то вiн сказав? Ну, як? Ага! Кожен народ заслуговуе на таких правителiв, яких мае. Чи нi? Нi, не так! Кожен народ мае таких правителiв… Таких правителiв, на яких заслуговуе… Ось! Воно!»

Гайнрiх умочив перо в мiдний каламар, старовинний, дуже схожий на кухоль iз кавою. Схилився над папером.

Замислився. Крапля атраменту безгучно повзла пером униз, до вiстря. Перш нiж остаточно набрякнути й упасти, вона таки встигла стати словом – Гайнрiх почав писати:

Кожен народ мае таких правителiв, на яких заслуговуе.

…

Кожен народ мае таких святителiв, на яких заслуговуе.

Кожен народ мае таких мислителiв, на яких заслуговуе.