Загальний аналiз (збiрник)

Олександр В. Ірванець

Оповiдання i повiсть, що складають нову збiрку «Загальний аналiз», написанi протягом останнього десятилiття. Цвинтар, примiська електричка, пiдземелля Киiвського метрополiтену, кручi над Днiпром – ось декорацii, у яких вiдбуваеться дiя.

Велетенська ящiрка Очамимря, що залюбки ковтае людей, львiвський нiчний сторож у музеi, до колекцii якого потрапила Украiнська Ідея, медсестри та санiтари психоневрологiчного вiддiлення лiкарнi, якi мають безмежну владу над хворими, – це персонажi творiв О. Ірванця, що фантасмагорично вiддзеркалюють наш з вами реальний свiт.

Олександр Ірванець

Загальний аналiз (збiрник)

День Перемоги

Усiм великим перемогам

i iхнiм переможцям присвячую

    Автор

* * *

Була п'ятниця, восьме травня. Западав ясний, погожий вечiр, свiжий i зоряний. Марко з Яном сидiли пiд парасольками вуличного кафе, допиваючи вже по третiй гальбi пива.

Вони заприятелювали порiвняно недавно – трохи понад рiк тому, на засiданнi лiтературноi студii при редакцii мiськоi молодiжноi газети. Обое виявилися зволенниками поезii, тож i зараз, присьорбуючи пиво, вели ту саму нескiнченну розмову, яка тривала помiж ними вже понад рiк.

– Ну добре, украiнськоi лiтератури нема. Усi тi тичини-сосюри давно повимирали. Та й що вони писали!.. – запально-запитально колошкався Ян. – Друге дiло – росiйська лiтература. Особливо – Поезiя.

– Поезiя – це завжди iнша рiч. Чи «друге дiло», як ти ось щойно сказав, – Багатозначно пiдтакнув Марко й одним духом допив свое пиво. Подивившись у порожню гальбу, вiн раптом народив пропозицiю: – Слухай, а як стосовно того, щоби полiрнути?

– Що полiрнути? – Ян, занурений у свою викривально-похвальну промову на честь поезii, не одразу вхопив змiну теми. – А, полiрнути? Чом би й нi?

У пожежнiй частинi, де Марко заробляв свiй хлiб насущний художником-оформлювачем, саме сьогоднi видали премiю за перший квартал. Марко вже встиг купити в пенсiонера бiля вокзалу томик Теккерея в доброму станi, тому тепер вiн не почувався зобов'язаним доносити додому й усю решту грошей. Дружинi ж завжди можна сказати, що премiю зрiзали. Тож вiн помахом руки пiдкликав офiцiанта й рiшуче замовив пляшку портвейну.

Коли важка червона рiдина солодко й повiльно потекла стравоходами, Ян зробив було спробу повернутися до попередньоi теми.

– Але й у росiйськiй поезii все не так просто. Ось я, наприклад, цiную Йосипа бiльше, нiж усiх тих жень, андрюш i робертiв, разом узятих. Занадто багато вони про червонi прапори писали…

Марко, не маючи що заперечити (та й не особливо бажаючи заперечувати), лише кивнув головою й удруге приклався до склянки, у якiй передбачливо залишив на два пальцi вина. А Ян саме тим часом (часом Маркового ковтка) несподiвано й раптово загубив нитку розмови. Вiн подивився на пляшку таким запитально-благальним поглядом, якого важко було не зрозумiти, i, коли Марко хлюпнув iз неi до склянок, Ян швидко вхопив свою, пiднiс ii до вуст та, замiсть перехилити напiй, раптом запитав:

– Скажи, а звiдки вони беруться?

– Хто – Вони? – Марко не зрозумiв запитання. – Поети?

– Та нi. Ветерани, – Притишивши голос до гучного шепоту, вiв своеi Ян.

– Як це – звiдки? – i далi плутався Марко.

– Зараз поясню, – Пообiцяв Ян, цокнувши склом об скло. Друзi випили, перевели подих, i Ян продовжив. – От я сьогоднi вранцi iду до бiблiотеки, коли в тролейбус на Театральнiй площi заходить ветеран. Невеличкий такий сивий дiдок, орденiв на ньому ось так от, – Ян провiв ребром долонi собi по талii, нижче рiвня столу, там, де Марко й не побачив, тiльки вгадати мiг. – І вiн так владно, так жорстко подивився на всiх нас, хто iхав у тому тролейбусi: «Ану, хто менi тут мiсцем поступиться?», що одразу трое чи четверо людей встало. Вiн тодi сiв, iще раз нас усiх поглядом обвiв i поiхав собi…

– Ну i що тебе тут дивуе? – запитав Марко й знову хлюпнув до склянок. – Завтра ж цей, День Перемоги.

– Так! – Ян перейшов уже на тихий шепiт, хоча окрiм них у радiусi метрiв десяти не було жодного вiдвiдувача, лише понурий офiцiант бовванiв оддалiк у дверях. – У тому то й уся рiч. Скажи, чому iх не видно в iн