Хвороба Лiбенкрафта. Morbus dormatorius adversus: понурий роман

Олександр В. Ірванець

У тому свiтi люди не знають творiв античноi лiтератури i дуже бояться страшноi невiдомоi хвороби. Ця хвороба зрештою вражае i головного героя. Епiдемiя поширюеться, страх наростае. Проте у фiналi багато людей виходять на берег рiчки зустрiти свiтанок i вдивляються у далечiнь. Можливо, в цьому i е спасiння?..

Олександр Ірванець

Хвороба Лiбенкрафта

Morbus dormatorius adversus: понурий роман

Частина перша

Дожидай же, кожен смертний, дня останнього в життi,

За щасливого на свiтi ти нiкого не вважай,

Поки вiн у пристань вiчну без бiди не допливе.[1 - Переклад Бориса Тена.]

    Софокл. «Цар Едiп»

* * *

Це сталося саме тодi, коли трамвай переiздив рiчку. Салон був повний, проте не забитий ущерть, як то зазвичай уже години пiсля п'ятоi пополуднi. Ігор iхав на ранкове заняття з пластики, стоячи в тиснявi на задньому майданчику й спостерiгаючи, як у нерiвно вигнутому склi вiддаляються зустрiчнi вантажiвки, розхляпуючи з-пiд колiс перемiшаний з грязюкою сiрий снiг. Вiн навiть не зауважив, коли на середнi дверi увiйшов зовсiм молодий хлопчина, швидше за все iще школяр-старшокласник. Юнак мав за спиною наплiчника, i пiднятий розлогий каптур куртки закривав його обличчя. Особливоi уваги на нього нiхто не звернув – хлопчина став бiля вiкна прямо навпроти середнiх дверей, там, де не було сидiнь, лише брудне полiроване поруччя. Ігор так i не помiтив, чи то хлопець уже мав книгу в руках, а чи лише у трамваi витяг ii з рюкзака й спробував читати. Та салоном уже рухалась кондукторка, монотонно примовляючи: «Хто зайшов, компостуемо квито-очки! У кого нема, купуемо в кондуктора-а!» Хлопчина несамохiть вiдвiв очi вiд книжки й зовсiм коротко зиркнув спiдлоба у ii бiк.

Першою заверещала повна жiнка у пальтi з хутряним комiром. Вона вже пробиралась до дверей, намiряючись вийти на зупинцi. Їi крик: «Пля-ямки!!!» стрепехнув увесь салон. Хлопчина зблiд i неотямлено клiпнув. Тодi вже всi у трамваi побачили на його повiках два маленьких темно-червоних кружечки. Хлопець опустив руки з книжкою i якось покiрно закляк. Його плечi неначе обвисли, вiн увесь нiби сильно зменшився на зрiст. Очi вiн заплющив, так що двi червонi плямки майже правильноi круглоi форми дивились на людей, немов химернi невидющi зiницi. Та майже одразу вiн мiцнiше склепив повiки, i два кружечки зробилися вузькими овалами, схожими на крихiтнi веретенця.

Товстуха з хутряним комiром, тримаючись однiею рукою за поручня, другою якось примудрилась розмахнутися в неширокому просторi трамвая i своею чорною, доволi масивною сумочкою вдарила хлопчину в пах. Вiн тихо зойкнув i зiгнувся в попереку, рiзко хитнувшись уперед. Тiтка замахнулася знову, але тут ii вже випередили двое пiдпилих чоловiкiв, якi швидко протискалися через салон з боку водiйськоi кабiни. Вони вiдштовхнули ошелешену кондукторку, котра, вчепившись за спинку одного iз сидiнь, притисла до себе сумку з квитками й виручкою i закусила губу. Перший з чоловiкiв одразу вдарив хлопця ногою в голову – потужно i важко. При цьому чоловiк застогнав, трохи нiби пiдвиваючи. Другий, рiзко виступивши з-за спини першого, iз усiеi сили лiктем правоi руки по спинi остаточно звалив тiло юнака – той упав ницьма, тихо й протяжно застогнав, пiдтягнув долонi до голови, але чомусь лише закрив ними обличчя.

Трамвай тим часом доiхав до зупинки i вiдчинив дверi. Обое чоловiкiв ногами почали виштовхувати тiло хлопчини з вагона. Товстуха у пальтi терпляче дочекалась, коли вони закiнчать, а потiм дiловито вийшла, мiцно притримуючись за поручень. За нею з вагона вискочило iще чоловiкiв зо п'ять. Через переднi дверi вибiг водiй. У руках вiн тримав замашного гайкового ключа. Обступивши тiло хлопця, семеро чоловiкiв почали розмiрено й методично завдавати ударiв, переважно черевиками, намагаючись влучати у голову. Хлопець скрикнув, кiлька разiв рiзко смикнувся, але тут водiй, вiдiпхнувши котрогось iз пасажирiв, широко розмахнувся й рiзко опустив ключа йому на потилицю. Хрускiт було чути аж у вагонi. Червона бульбашкувата пляма виступила на комiрi й почала розтiка