Знеболювальне i снодiйне

Катерина Бабкiна

Катерина Бабкiна – письменниця i сценарист, автор поетичних книжок «Вогнi святого Ельма» й «Гiрчиця», збiрки оповiдань «Лiлу пiсля тебе» та значноi кiлькостi публiкацiй украiнською i в перекладах росiйською, англiйською, шведською, нiмецькою, польською та французькою мовами. У видавництвi «Фолiо» 2013 року вийшов друком роман К. Бабкiноi «Соня».

«Знеболювальне i снодiйне» – нова й очiкувана поетична збiрка найяскравiшоi украiнськоi поетки, значна кiлькiсть текстiв з котроi ще до виходу книги стали цитованими й улюбленими. «Поезiя Катерини Бабкiноi, – за влучним висловом Ірини Славiнськоi, – це ранка на обвiтрених губах, яка нiколи не заживае».

Катерина Богданiвна Бабкiна

Знеболювальне i снодiйне

І

Знеболювальне

* * *

Валентина, двiрничка, руда i ходяча бiда.

Вся побита артритом, худа i страшна з обличчя,

люди кажуть, вона комунальне майно розкрада,

i ще, кажуть, алкоголiчка,

i безцiльно клясти i врочити мае звичку.

Смiттепроводу ключниця, хоронителька гаражiв,

у пiд’iздi плекае грибки i запахи неприемнi.

Невiдомо, чи хоч хтось колись з нею разом жив,

але коли уночi особливо темно —

Валентина вие i плаче на тисячу голосiв.

Дiти зводять ii на кпини – ряба, кирпата,

непомита, вiдлюдькувата – а вона ж акуратно

береже в пiдвалi скарби своi – мiтли, палi, лопати, —

котрi мешканцям за потреби видае безоплатно,

якщо зранку постукати в ii восьму, однокiмнатну.

І лише коли в сутiнках свiтлий дощ випада,

i нiкого в дворi немае, крiм авт, i дерев, i крукiв,

i паруе вогка земля, i дзвенить небесна вода —

Валентина виходить i довго стоiть одна.

А тодi злiтае, розвiвши покрюченi руки.

І шугае над мiстом, над чужими дворами,

де вона не була, де нiколи не прибирала.

І в цi митi нею бути хотiв би кожен,

i ми всi намагалися. Але нiхто не може.

* * *

Колись я точно знав бiльше, анiж тепер.

Колись я просто мiг не могти взагалi нiчого.

Колись я був корабель, лiтак, пiонер,

я виглядав на убогого чи слiпого,

оголювався на пляжi, обговорював Бога.

Я щось на себе прийняв, про що не просив.

Я винен собi за щось, чого не позичив.

Менi бракуе тепер постiйно часу i сил,

я свiтло колись таке у собi носив,

котрого, здаеться, не дозволяе звичай.

І от що я думаю – все, що зникае з нас,

коли ми стаемо прийнятнi i зрозумiлi,

десь мае лишатися. Як золотий запас.

Як еталонний метр. Як минулий час.

Як хвиля, котра передуе наступнiй хвилi.

Коли тобi звiдусiль кричать «не впади»,

коли тобi в руки дають не зброю, а одразу синицю,

коли ти на вiсiмдесят вiдсоткiв складаешся iз води,

коли твiй дух важить двадцять одну одиницю,

коли ти вже напевне не помер молодим —

потрiбно зникнути, розчинитися, зупинитись.

Так, як зникае над травою туман,

так, як розчиняються видихи у туманi.

Так, як дощ, що народжуеться в океанi,

повертаеться, зникаючи, в океан.

І тодi ти потрапиш туди, де всi, хто зумiв

позбутися свiту цього, прорости у нього,

зустрiчаються й зустрiчають, усмiхненi, кожен новий приплив.

І кожен легко вiдмовляеться вiд усього, про що не просив.

Оголюеться на пляжi. Обговорюе Бога.

* * *

Дивнi це були днi, золотi роки.

Ми переходили серпень, немов рiку.

З неба зривалися яблука i зiрки

i падали, перестиглi, у нiч п’янку,

дотлiвали на вiдстанi простягнутоi руки.

Дивнi були мiста, чарiвнi лiси.

Сильнi чоловiки мали в хащах своi стада,

дiти й жiнки молилися до краси

й свiтла. Уночi з грунтiв випаровувалася вода

й осiдала на шкiрi – не росою, але схожою до роси.

Скiльки iз нас залишилося в тих лiсах,

Скiльки вросло в мури мiст, нiби дикий мох.

Тiнь завагаеться, та вiдлiтае птах,

Дивнi часи переходиш на своiх двох,

Залишаешся сам. Озираешся. Паморозь на полях.

Де ти тепер i з ким, розкажи менi,

дай менi знати, чи вийшов, чи виплив, чи,

не зупинившись, не схибивши, iдучи,

не озираючись, без вагань i причин,

не забуваеш занурюватися в дивнi цi, незабутнi днi.

Борода

Стiльки люду iде повсякчас до громадських купа