Стократ

Марина и Сергей Дяченко

Свiт – це пасма крижаних гiр на пiвночi та жовтi пустелi на пiвднi, страшнi лiси на сходi та чудовиська глибоко в землi. Свiт – це iм’я дiвчини, вiд якоi залежить – буде iснувати свiт чи нi. А Стократ – це людина з мечем, яка йде своiм шляхом, допомагае людям, якщо це потрiбно, але нiде не затримуеться. Чого вiн хоче, за що б’еться з ворогами? Інодi Стократ i сам не може вiдповiсти на цi запитання. Але, так чи iнакше, вiн мае врятувати Свiт… i свiт…

Марина та Сергiй Дяченки

Стократ

І

…Я розповiм тобi, як було створено наш Населений Свiт, Вень-Те, що мовою зiрок означае «Мерехтливий». Спочатку була пустеля без води, без снiгу й туману, без тварин i людей. Тiльки камiння та й годi. А над камiнням були зiрки. Одна з них народила iскру. Маленька iскра полетiла вниз i впала на камiння, а у неi всерединi, у мiцнiй оболонцi, немов ядро в горiсi, спав наш Творець. Коли зiрка впала на камiння, Вiн прокинувся вiд удару. І, прокидаючись, Вiн створив наш свiт, не поступово, а одразу, цiлком. Вiн створив пасма крижаних гiр на пiвночi та жовтi пустелi на пiвднi, страшнi лiси на сходi та чудовиськ глибоко в землi. Вiн створив добрих людей i злих, магiю, щоб творити чудеса, i магiв, щоб володiти нею. Та найголовнiше – вiн створив тисячолiття нашоi iсторii, i все, що е тепер, було завжди. Лiси стояли, i чудовиська ховалися в норах задовго до того, як зiрка народила iскру, i наш Творець у шкаралупi впав на камiння…

Ти можеш у це повiрити?

Частина перша

Роздiл перший

Свiт

Вони зайшли й спинилися, нiби збилися з дороги. У тавернi було темно й душно, подекуди на столах чадiли маснi свiчки, i легко можна було переплутати вiдвiдувача з тiнню. Або тiнь, що розсiлася в далекому кутку, – з вiдвiдувачем.

Незнайомцiв помiтив багато хто, але нiхто не здивувався. Пiсля того, як на пiвночi раптом розлилася Свiтла, зносячи мости й переправи, виганяючи людей з халуп i з гарних будинкiв, до волоцюг усiх станiв у цих мiсцях звикли. Прибулi, коли iх розпитували, говорили одне й те саме: рiчка ще нiколи не чинила з людьми так, як дозволила собi цього року, без усяких причин i прикмет.

А тепер прийшли цi двое; служниця за шинквасом пiдняла брову. Стократ, що сидiв, як завжди, обличчям до дверей злiва од входу, пiдняв очi вiд кухля з кепським пивом.

– Тiльки не тут, – сказала дiвчина.

Нiхто, крiм ii супутника, не чув цих слiв, але Стократ умiв читати по губах.

– Тiльки не тут, – повторила дiвчина. – Краще вже в лiсi.

Каптур приховував верхню частину ii обличчя, губи ворушилися ледь-ледь, крила тонкого носа роздималися. Стократ уявив, як з-пiд каптура вона оглядае таверну, – калюжi на пiдлозi, липкi стiльницi, потилицi задрiмалих п’яниць. Як вдихае неповторний запах «Сiроi шапки» – i добре, що дим i чад забивають iншi мерзеннi запахи. Вона бридлива, вона виросла в доброму домi; авжеж, «тiльки не тут».

Компанiя браконьерiв у кутку обiдньоi зали замовкла, з цiкавiстю придивляючись.

– Молодому панству щось треба? – поцiкавилася служниця. – Пива? Браги? Вина?

– Окропу, – швидко сказав чоловiк. – Два кухлi.

В кутку засмiялися. Дiвчина щiльнiше закуталася в мокрий плащ. Поли його тремтiли: дiвчину лихоманило.

Звiдки, подумав Стократ. І, головне, хто такi? Чиясь покоiвка скористалася метушнею й утекла зi стражником? Ба нi, покоiвки, навiть найбалуванiшi, зазвичай ширококостiшi й значно смiливiшi, а стражники, хоч би й молодесенькi, не просять у тавернах окропу. Їх змило з рiдного мiсця водами Свiтлоi? Але де iхня родина, де обоз, де слуги?

Служниця тим часом набрала в два кухлi не окропу, ясна рiч, а давно охололоi перевареноi води. Чоловiк i дiвчина сiли поруч, лiкоть до лiктя, за найближчий до дверей столик – якраз навпроти Стократа. Вiн вiдкинувся назад, щоб лице залишалося в тiнi, готовий слухати – або споглядати – iхню бесiду.

Та вони мовчали.

Руки дiвчини в чорних рукавичках були схожi на пташинi лапки. Вона робила все можливе, щоб не розхлюпати воду, та все одно трохи розхлюпала на нечисту стiльницю. Їi супутник випив воду ледь чи не залпом. Дуже втомилися й змерзли, вiдзначив Стократ.

– Ходiмо, – нареш