Ги-ги-и

Юрiй Павлович Винничук

Цю книжку без перебiльшення можна вважати взiрцем творiв, написаних у жанрi чорного гумору й абсурду. Жанр цей давно вже iснуе в розвинених лiтературах свiту – досить згадати i Хорхе Луiса Борхеса, i Луiса Кортасара, i Шарля Бодлера, i Льюiса Керрола… Це, так би мовити, iнша лiтература i творилася вона завжди як своерiдний протест проти влади. Твори, якi ввiйшли до цiеi книжки, писалися переважно у 70 – 80-тi роки минулого столiття, як то кажуть, «для себе», тобто в жодному разi вони не призначалися для публiкацii. Натомiсть без зазначення авторства оповiдання з’являлися у самвидавi. Звичайно, з часом прiзвище автора стало вiдоме, i з тих пiр Юрiя Винничука небезпiдставно називають «батьком чорного гумору». Окрiм того, що цi твори знайшли свого читача на батькiвщинi, вони неодноразово перекладалися багатьма мовами, навiть есперанто.

Юрий Павлович Винничук

Ги-ги-и

Роздiл 1

Ги-ги-и

Ги-ги-и

1

Було менi, либонь, зо п’ятнадцять рокiв, а братовi Максовi – шiсть, коли наш татуньо виграв на довiчне володiння дерев’яну садибу, единою незручнiстю якоi було те, що там можна було тiльки лежати i була вона на глибинi двох метрiв пiд землею. А влаштував вiн собi мандрiвку в лiпший свiт тим робом, що упав напiдпитку з кладки в струмок, де й водi було жабi по колiна. Так вдало беркицьнути з кладки, може, татковi хтось i помiг, але нам про це нiчого невiдомо.

Щоправда, того вечора матiнка велiла нам iз братиком перетягти кладочку мотузкою i ледь-ледь пiдпиляти поруччя. Вона не пояснила для чого, то я й досi в здогадах. Коли ж уранцi знайдено трупа, то мотузки, звiсно, вже не було. Матiнка одразу в плач:

– Ой горе ж менi! Ой лишенько! На кого ж ти нас зоставив?

Та грiх було нарiкати, бо зосталася наша ненька в незлих руках своiх кавалерiв, котрi ще за життя татуньового утоптали до нас стежечку i платили незлецькi грошi, вiддаючи належне матусиним привабам.

В такий ото час мама нас виганяла з хати, але ми були не в тiм’я битi i, пiдкравшись до вiконця, усе любенько бачили. Меншенького я пiдносив на руках, щоб i вiн поглянув, як то наша мамуня йдуть гопки з дядьком на лiжковi.

Всiх ii гостей ми знали добре з вигляду i завше гречно вiталися, дуже iх любили i шанували, бо ж приносили нам цукерки та iншi солодощi.

Лише одного жевжика терпiти не могли. То був такий пузатий кнуряка, що ледве до хати влазив. Ото вiн, щоб не увередити нашу матiнку, не на неi вибирався, а клав ii зверху. Це ж, було, бiдна матiнка гецкають та гецкають, аж рясним по5том сходять, а вiн лежить, мов колодисько, та й сопе тiко.

Га, псяюха, то ти так! Заставимо ж ми i тебе погецкати. Перед самим його приходом узяли та перцю щедро посипали в лiжко пiд простирадло. Самi причаiлися за вiкном i чекаемо.

Приходе наш любасик i зараз iз матiнкою порозбиралися – та й бух у лiжко. От мама почали свое робити, а вiн, хоч-не-хоч, i терне задком, перець йому – й туди. Ех, як не почне вiн кидатися та пiдкидатися, що матуся наша, мов горобчик, злiтали то вгору, то так швидко додолу гепцяли, що ми вже забiдкалися, аби не беркицьнула вона на пiдлогу. Але Бог милував. Зате ж наш кнуряка пiсля тiеi скачки безперестанку сахарницю свою чухав. І вдягаеться вже, бiсова намога, а чухаеться!

А то якось нас дiдуньо пiд вiкном застукали, та як галайкнуть:

– А що ви тут, шибеники, робите, га?

Ми ж йому:

– Цитьте, дiду! Клiента сполохаете!

– Якого ще в бiса клiента?

– А ходiть-но лишень погляньте!

Та з тих пiр i дiдуньо наш учащати почали пiд вiкна. Усе нам, було, наказують:

– Дивiться, не забудьте й мене покликати, коли там тее… Бо вiзьму ломаку, то ноги поперебиваю! Ич, лобуряки!

Не минуло року по татовiй смертi, а наша матуся з’iздилася на нiц. Куди й кавалери пропали – наче вiтром здуло.

Як на зло, ще й з дiдом пригода. Дiдуньо, бачте, займалися тим, що перевiряли сусiдськi курники. Вони всюди любили порядок.

– Я, – каже, – чужого не беру, а беру зайве. Ото як почну курей рахувати, бачу – непарна рахуба, то й кажу собi: не буде пари – з’iдять татари. І забираю одну курку. А як нарахую парне число, то вже одну вiзьмеш – пару розiб’еш. Беру