Пентакль: Збiрка

Марина и Сергей Дяченко

Генри Лайон Олди

Андрей Валентинов

Уже вкотре п’ять вiдомих письменникiв, п’ять метрiв украiнськоi фантастики зiбралися у кав’ярнi, аби знайти нового персонажа. А потiм вийшли на вулицю i розiйшлися у рiзнi боки, аби, зрештою, зустрiтися пiд годинником на головнiй площi. Чи то опiвднi бiля старого млина. А чи опiвночi бiля зруйнованоi церкви… Однiею з вiдправних точок тепер став «Миргород» Гоголя – малоросiйськi iсторii, провiнцiйнi байки, що склалися в Мир-город, у картину Дивного Свiту…

Перед вами – розповiдi авторiв з нового циклу «ПЕНТАКЛЬ». Нi Олдi, нi Дяченки, нi Валентинов не скажуть вам з доброi волi, кому саме належить кожна оповiдь. Натомiсть запропонують зiграти у цiкаву гру – «вгадай автора». Отже, до вашоi уваги фрагменти майбутнього циклу…

Марина та Сергiй Дяченки, Генрi Лайон Олдi, Андрiй Валентинов

Пентакль

Любi читачi!

Коли Г. Л. Олдi, М. i С. Дяченки й А. Валентинов уперше зважилися об’еднати своi зусилля, результатом цього спiвавторства став роман «Рубiж». Минуло кiлька рокiв, i автори знову поставили творчу задачу, що ii не грiх розв’язати спiльно. Однiею з вiдправних точок послужив «Миргород» Гоголя – малоросiйськi iсторii, провiнцiйнi байки, що склалися в Мир-Мiсто, у картину Дивного Свiту…

Перед вами – розповiдi трьох авторiв з нового циклу «ПЕНТАКЛЬ». Нi Олдi, нi Дяченки, нi Валентинов не скажуть вам з доброi волi, кому саме належить кожна розповiдь. Такий принцип побудови новоi книги – це единий цикл, що складаеться з окремих самостiйних новел. Єднiсть мiсця (Украiна з ii мiстами, хуторами i мiстечками), еднiсть часу (ХХ столiття-«вовкодав») i, нарештi, еднiсть дii, можна сказати, навiть взаемодii п’ятьох осiб, що бажають, вiдповiдно, рiзного i по-рiзному бачать життя, але пишуть одну спiльну книгу. Як бачите, ми невимушено влаштувалися в рамках класичноi драми. Подiбно до того, як у Луiджi Пiранделло шiсть персонажiв шукали автора, ми вийшли на пошуки персонажа, одного разу переступивши порiг кав’ярнi, де спiльно обговорили задум. І розiйшлися до часу рiзними вулицями, щоб, зрештою, зустрiтися пiд годинником на головнiй площi. Чи опiвднi бiля старого млина. Чи опiвночi бiля зруйнованоi церкви…

Чи пропонуемо ми зiграти в гру «вгадай автора»? Звичайно. Хоча i не маемо iлюзiй – спокушеному читачевi пильностi не позичати. Наскiльки цiльною вийде майбутня книга – покаже час. А поки що пропонуемо вашiй увазi фрагменти майбутнього циклу.

Щиро Вашi,

Г. Л. Олдi (Дмитро Громов i Олег Ладиженський),

Марина i Сергiй Дяченки,

Андрiй Валентинов.

Баштан

Хата була дуже старою. За десятки рокiв солом’яна покрiвля поросла мохом, а димар, плетений з лози, мiсцями порозсихався, тому дим iшов не тiльки угору, а й валив з усiх щiлин. Нiкого це не засмучувало. Хату бiлили щороку перед Великоднем.

Поруч мiстилася господарськi споруди – комора i сарай… Перед коморою широкий хiдник, на якому можна було грати «у крем’яхи», щось вистругувати, чи просто сидiти; правда, посиденьки траплялися рiдко. Вся родина працювала, i навiть для молодшенькоi – Оксанки – завжди знаходилася справа.

Омелько був передостанньою дитиною в сiм’i. За вiком йому час було довiрити корову, але довiряли тiльки чорну свиню, яку треба було випускати на вигiн i не вiдходити вiд неi нi на крок. Свиня так i зирила у чужий город – Омелько не мiг нi придрiмнути, нi з хлопцями погратися, нi човника вистругати. Свиня свою владу розумiла, дивилася на Омелька зухвало i рохкала знущально. Інодi, щоб покарати нахабу, Омелько катався на нiй верхи.

За коморою тягся так званий сад – плодових дерев там не було, якщо не зважати на двi-три дикi грушi на самому краю. У глибинi росли липи – вiковi, у три обхвати, далi осики i ще далi, бiля самого болота, – верби. Пiд деревами пiднiмалася кропива в людський зрiст; коли старшiй сестрi Варцi доручали нарвати кропиви для свинi, Омелько завжди бiг слiдом. По-перше, у кропивi часто траплялися пташинi гнiзда, i Омелько ставав навкарачки, щоб роздивитися рябi яйця, пучкою поторкати пташеня. По-друге, Омелько точно знав, що i дiтей знаходять у кропивi. Старших братiв П