Де батько твiй, Адаме?

Генри Лайон Олди

Генрi Лайон Олдi

Де батько твiй, Адаме?

Розбите яйце.

Спорожнiла скрижаль.

І лезо ножа вщент доiла iржа.

А сховане жало штрикае безумця:

"На жаль…"

    Кирило Сич

Сьогоднi у мене вбили батька.

Дивно, що я такий схвильований. Неприемне вiдчуття: повсякденнiсть, випадковий збiг обставин; причому кожна з них – не важливiша за розбиту ненароком чашку. Але раптом серце починае вiдчайдушно калатати, а по спинi пробiгають холоднi мурашки. Плотських батькiв у мене вбивали безлiч разiв. У бунтiвному Льежi, коли натовп затоптав Кульгавого П’еркiна. Бiля села Мiсакцiелi двое грабiжникiв образилися на пастуха Іраклiя – упертюх вчепився в барана, немов той був його братом. У передмiстях Бейцзiна, в днi бунту iхетуанiв, бiльш вiдомого як Боксерське повстання. У Кракiвському гетто. Якщо почати згадувати… Бувало, я сам, власними руками, позбавляв батька життя. Нi, все-таки я хвилююся. Зрозумiло, не життя – тiла. Фiзичного iснування. Зараз майже всi моi батьки тут, зi мною. У менi. Тi ж, кого ще немае, незабаром приеднаються.

Окрiм цього.

Якби iнакше – хiба змiнився б мiй пульс?

Я повертався зi школи. Перший раз в перший клас – найбiльш вдалий час i мiсце для насильства. Шкода, iронiя не допомагае. Та й вигляд вона, iронiя, мае тьмяний. Гiрчить. Мама пiшла влагоджувати справи з похоронами. Вона спокiйна й урiвноважена, моя плотська мама. Вона дуже любила батька, i проте: спокiй i рiвновага духу. Саме позаздрити. Пiвгодини тому вона вийшла на зв’язок: з крематорiем все домовлено, вiнок замовлено. Вiдчувалося: те, що трапилось, хвилюе ii приблизно так само, як зiпсутий улюблений сарафан або розбита чашка, порiвнянням з якою я зловживав хвилину тому. Вона права. Або просто умiе блокувати зайвi емоцii. А я не вмiю. Особливо – чужi емоцii, якi ведуть в глухий кут. Менi, на вiдмiну вiд мами, плотськи народженоi до Спокути, не доводилося цього робити. Ось i не навчився.

Тато, навiщо ти полiз захищати Владiка?

Ти ж нiколи не умiв – захищати…

Дитинство – чудова пора. Зараз тривае мое останне дитинство: крихке, чарiвне, прекрасне самим згасанням, неповторнiстю своею, i треба користуватися кожною його хвилиною, кожною прохолодною краплею. Скоро воно закiнчиться. Почнеться вiчний рай, але дитинства там не буде. Хоч гопки скачи – не знайдеш. Чому менi здаеться, що дитинство сьогоднi закiнчилося? Не хочу так думати. Не думатиму так.

Не бiйтеся тих, що вбивають тiло, душу убити не можуть. Цитата неточна, але хiба рiч у тiм?

Ось твоi записи, тату. Лежать на столi, нiби чекають повернення – твого. А повернувся я. Один. Ми рiдко розмовляли на серйознi теми. З мамою ми були разом, вiд моменту народження i до кiнця столiть, зшитi воедино голкою долi, а з тобою трималися на вiдстанi. Здаеться, ти боявся мене, свого сина, всi сили вiддаючи боротьбi з виразкою страху. Ну, хай не боявся – побоювався. Тому й не був вiдвертий. Давай поговоримо вiдверто хоча б зараз. В односторонньому порядку. Ти говоритимеш, як досвiдчений музикант грае п’есу – прямо з аркуша. А я слухатиму. Тепер я боюся тебе, тату. Побоююся. Таемний голос пiдказуе, що ти здатний не тiльки назавжди завершити мое прекрасне дитинство, дозволивши убити себе перед шкiльним двором. Ти в силах, дотягнувшись iз темряви, отруiти мiй майбутнiй рай.

Інодi отрута – пекло. Правда, тату?

Давай, оживай. Хоча б на хвилинку.

Спокуса сильнiша за розважливiсть. Моя рука бере стос iз п’яти списаних зошитiв. Вiд останнього пахне свiжим чорнилом, i ще, чомусь, – яблуком. Зеленою, мiцною, надкушеною антонiвкою.

Щелепи зводить.

Кирило Сич: 1-е вересня..18 р., 11:32

…у мене проблеми у стосунках iз життям.

Любов без взаемностi.

Причому, як це не дивно, взаемностi немае з мого боку.

З вiкна видно гаражi, вони тонуть у морi зеленi. Бiльшiсть покинутi, тихо iржавiють i поринають у спогади. Гадаю, в iхньому лонi можна знайти остови машин. Скiльки часу потрiбно, щоб «Хонда» або «Таврiя» тихо згнила на приколi? Рiк? Десять? Не знаю. Зрiдка, коли настрiй нагадуе жiночу акварель, я п’ю чай i думаю: у разi катастрофи смерть гаражiв виглядала б зовсiм iнакше. Руi