Шлях меча

Генри Лайон Олди

Кабiрський цикл #1

Клинок, вдумливий, як людина. Людина, небезпечна, як клинок. Вони поруч, навiть разом, проте не чують один одного. І лише пройшовши через смертi близьких i мало не загубивши себе, вони стануть друзями, майже единим цiлим.

Генрi Лайон Олдi

Шлях меча

Книга I

Кабiр

– Ось людина стоiть на розпуттi помiж життям i смертю. Як iй повестися?

– Забути про свою двоiстiсть, нехай меч сам спокiйно стоiть пiд небом!

    Із розмов Кусунокi Масасiге зi своiм наставником

Частина I

Меч людини

…Ось виносять iз пiдвалу,

Із-пiд дюжини засовiв,

Із-пiд дев’яти замкiв —

Ось несуть назустрiч сонцю,

В денне сяево виносять

Короля мечiв звитяжних,

Битв суворих владодержця,

Муку й гордiсть Коваля,

Знемагання дужих рук!..

    Калевiпоег

Роздiл 1

1

Ми зустрiлися з харзiйцем за кутовою вежею Аль-Кутуна, в одному з брудних i вузьких провулкiв району Джаффар-ло, що подiбнi до ниток старого темляка – поплутанi й зашмульганi.

Його Придаток загородив нам дорогу, широко розставивши кривi ноги й схиливши до плеча голову, прикрашену неправдоподiбно маленькою тюбетейкою. Вишиття на тюбетейцi було майстерне, дрiбний бiсер лежав рiвно й рясно. Руки Придаток не ховав, i в них, схоже, нiчого не було. Звичайнi руки добротного Придатка – гладенькi й спокiйнi.

Наближаючись, я роздивився його i спершу не завважив Звитяжця, рiвного собi – нi за плечем, нi на поясi, схованому пiд складками ледь приспущеного плаща, нi…

Одна Придаткова рука пiдкинула у вечiрню прохолоду зiм’яту хустинку, i вона зненацька пурхнула бiлим мереживним метеликом, на мить зависнувши в повiтрi; iнша рука лягла на невидимий пояс, у пряжцi щось лунко брязнуло – i вивiльнений пояс радiсно заспiвав, розгортаючись у сталеву смугу, стаючи Звитяжцем i вiтаючи мене ритуальним свистом.

Чужий Звитяжець ледь помiтно лизнув тонесеньку тканину хустинки, що падала долi, i з одного метелика зробилося два, а я схвально хитнувся i згадав про те, що народженi в спекотнiй Харзi – пiвтора караваннi переходи вiд Кабiра – споконвiку пишаються тим, що походять вiд язика Рудного Полоза.

І менi стало тiсно в одязi – буденних шкiряних пiхвах, перехоплених сiмома плетеними кiльцями зi староi бронзи. Я висковзнув назовнi, радо пiрнув у Кабiрськi сутiнки, – i вчасно. Придаток харзiйця вже присiдав, пружинячи на врослих у землю ногах, i менi довелося щосили рвонути руку свого Придатка вгору й навскоси праворуч, бо iнакше заiжджий Звитяжець легко зумiв би знести верхiвку тюрбана мого Придатка, що, за Законом Бесiди, означало б мою поразку.

Вiн, певно, зовсiм недавно приiхав у столицю, iнакше не розраховував би закiнчити Бесiду зi мною iз першого ж змаху. Якщо я й поступався харзiйцевi в гнучкостi (а хто iм не поступаеться?!), то у швидкостi ми могли потягатися – i цього разу не на його користь.

– Чудово, Прямий! – продзвенiв гiсть iз Харзи, завiбрувавши вiд зiткнення й задоволено називаючи мене безособовим iм’ям. – А якщо ми…

Вiн змарнував час. Я вiдкинув балакучого харзiйця вбiк, тодi легко смикнув долоню мого Придатка, його слухняне тiло вiдреагувало миттево, припадаючи на колiно – i я двiчi простромив плащ харзiйського Придатка впритул до плеча й правого лiктя, вiдчувши на собi палючий дотик чужоi й далекоi плотi.

Обидва рази я тiсно припадав до тiла Придатка – спершу плазом, а тодi лезом; i на тендiтнiй i вразливiй шкiрi не залишилося навiть подряпини.

Щонайменше нерозумно псувати чужих Придаткiв, якщо iх так складно пiдготувати для достойноi служби Звитяжцевi. Втiм, самовпевнений харзiець мiг би вибрати собi й кращого носiя…

…Уже виходячи з провулку, я згадав, що по завершеннi Бесiди забув назватися Звитяжцевi з Харзи, i пошкодував про це. Нiщо не мусить стати на завадi ввiчливостi, навiть зайнятiсть або роздратування.

Я – прямий меч Дан Г’ен iз Мейланьських Звитяжцiв на прiзвисько Єдинорiг. Мiй Придаток – Чен Анкор iз Вейських Анкорiв. Хоча це й несуттево.

2

Повернувшись додому, я пiднявся у верхню залу, зачепивс