Повстань, Лазарю!

Генри Лайон Олди

Тiнi мого мiста #4

Генри Лайон Олди

Повстань, Лазарю!

* * *

«Якщо я говорю мовами людськими й ангельськими, а любовi не маю, то я – мiдь дзвiнка або кiмвал звучний. Якщо маю дар пророцтва, i знаю всi таемницi, i маю всяке пiзнання i всю вiру, так що можу й гори переставляти, а не маю любовi, то я нiщо. І якщо я роздам все майно мое i вiддам тiло мое на спалення, а любовi не маю, немае менi в тому нiякоi користi.»

Апостол Павло, Послання до Коринфян, гл. 13, 1-3.

– А витрiщатися на людей негарно!..

– Хто сказав?

– Мама!

Кучерявий карапуз рокiв шести замислився, запихнув палець у нiс i уточнив з гордiстю природженого жаднюги:

– Моя мама!

– Ну якщо мама… тодi так, звичайно… Ти не в курсi: хто тут Жора М’ясник?

– Дядько Жорiк оно, на ящику!

Чоловiк поправив окуляри: дорогi, французькi, в золотiй оправi вiд «Antoine Bourgeois». Противiдблисковий пластик зловiсно полискував зеленню, наче очi хижака.

– Вони всi на ящиках…

– Дядько Жорiк з бухлом!

– Вони всi з бухлом…

Чотириокий мав рацiю: трое вантажникiв проводили обiдню перерву у дворi, бiля чорного входу в «Гастроном», сидiли на сколочених з дощок ящиках i трепетно розливали другу пляшку портвейну «Таврiйського» в пластиковi кухлики. Кухлi були пивнi, пiвлiтровi, з жованими краями. Вiд вина посуд вiдсвiчував густо-фiалковою пiтьмою, нагадуючи гроно персидського бузку.

– Дядько Жорiк найголовнiший!

– Е-е… Це як?

Карапуз аж пiдстрибнув вiд такоi всесвiтньоi тупостi спiврозмовника:

– На розливi сидить! Ну ви ваще…

– Ага, я ваще…

Погоджуючись, чотириокий явно мав на увазi щось свое, незрозумiле чужiй людинi. Так зiзнаються на прийомi у венеролога в поганiй хворобi, пiдхопленiй у вiдрядженнi.

– На, тримай, розумнику… Привiт мамi!

Вiн тицьнув карапузу пачку жувальноi гумки. Хлопчисько зрадiв, вкинув до рота жменю м’ятних подушечок i помчав грати в «банки». Ще за три метри вiд «стартовоi» межi вiн запустив бiту – уламок держака вiд швабри – в полiт, i та вiдважно знесла порожню бляшанку з-пiд ананасових скибочок. Дiвчатка, що окупували неподалiк роздовбану карусель, приснули геть, рятуючись вiд снаряда. Старенькi на лавцi забурчали несхвально, згадуючи, як в мезозойську еру потерпали вiд таких самих хулiганiв. Бутузовi поплiчники хором залементували: хто вiд заздростi, хто вiд захоплення, хто просто так, за компанiю.

А вантажникiв порожнi банки цiкавили мало. Вантажники виголосили тост: «Ну!..», випили портвейн, вiддали пляшки збиральнику склотари, дiду в потертому камуфляжi, i почали дiловито закушувати хлiбом iз шпротами.

– Сiрий, чекай тут, – сказав чотириокий шоферу, що висунувся з вiкна чорного «Лексуса». Шофер кивнув. У нього було дурнувате i добродушне обличчя людини, що досягла межi особистих амбiцiй.

– Пройдисвiт! – чiтко сказала одна зi стареньких, ткнувши спицею у бiк машини. Напевно, мала на увазi ходовi достоiнства джипа.

Чотириокий перетнув двiр i зупинився бiля вантажникiв.

– Добридень! – сказав вiн. – Жора… е-е… Георгiй? Вибачте, по батьковi не знаю…

Мордатий паруб’яга пiдняв голову.

– Ну, – сказав паруб’яга невiдь до чого.

Привiтностi в його голосi не вiдчувалося.

– Ось грошi, – чотириокий дiстав з гаманця крупну купюру i простягнув ii iншому вантажнику, молодому хлопцевi з рябими щоками. – Збiгайте в магазин, вiзьмiть горiлки. І закуски кращоi. А ви, – це вже адресувалося третьому, – прогуляйтеся за компанiю. Щоб правильно скупився. Добре?

У голосi чотириокого вiдчувалася певна харизма.

Звертатися до вантажникiв на «ви» не кожен умiе.

– Ну, – без великого схвалення, але й не заперечуючи, повторив мордоворот Жора. – Палич, сходи з Хлiбчиком. Горiлки не треба, вона вся палена. Бери крiплене. І сала угорського, з червоним перцем. І чорного хлiба буханець. Здачу повернеш начальнику.

Залишившись наодинцi з чотириоким, вiн учепив шпротину за миршавий хвостик, заковтнув, не жуючи, i втрете повiдомив:

– Ну?

– Мене звуть Лазар Петрович, – очкарик сiв на вiльний ящик, пiдсмикнув вiдпрасованi брюки. – Менi вас порадив Глiб Артюхов. Ваш клiент. Ви пам’ятаете Глiба?

– Ну, – кивнув Жора, не вшанувавши