Варан

Марина и Сергей Дяченко

Блукаюча Іскра #1

Дивовижний свiт зi своiми законами. Маги, якi творять дива i знають наперед думки простих людей. Захоплюючи пригоди, неймовiрнi тварини, живi поля i лiси – у романi М. Та С. Дяченкiв «Варан» е все, що потрiбне «справжньому» фентезi. Але е i те, що вiдрiзняе прозу Дяченкiв вiд iнших, – фiлософський змiст, одвiчнi питання, на якi, можливо, немае вiдповiдi, але якi повинна задати собi кожна людина…

Марина та Сергiй Дяченки

Варан

Частина перша

Роздiл перший

Франта привезли в поштовiм човнi. Серед мiшкiв i ящикiв старого Макiя пасажир мав недоладний вигляд – смiшний куценький плащ поверх чепурного свiтлого костюма, над головою перетинчаста штука, дуже схожа на парасоль (коли човен наблизився, Варан упевнився, що це таки парасоль, але не вiд сонця, а вiд дощу. З такими цяцьками ходять лише верхнi: приймальник iз гiрськоi пристанi, примiром, у мiжсезоння смiшить усеньке селище своiм картатим парасолем з мереживом).

Був тихий сiрий ранок. Б'ючись по водi, кожна краплина дощу пiдлiтала дзвiнким стовпцем, наче хотiла вернутися в небо, i через те море здавалось кошлатим. Широка, майже квадратова плоскодонка ляскала по морю лопатями бортових колiс. Старий Макiй крутив педалi; поштареве пихтiння й кректання лунало далеко над водою. Пасажир без дiла сидiв на кормi.

– По-ошта! – урочисто вигукнув Макiй, хоча нiкого, крiм Варана, на пристанi не було. – Добрi люди, приймiть уклiн вiд близьких ваших i далеких, за добрi новини благословiть Імператора, за лихi проклянiть Шуу! По-ошта!

Голос у старого був не те щоб приемний, проте розложистий. Варан помiтив, як чужинець пiд парасолем морщиться, явно борючись iз бажанням заткнути вуха. Ще подумае, що Макiй напоказ горло дере!

Варановi нараз стало прикро за старого поштаря. Макiй нiкому не кланявся, але шанував раз i назавжди заведений порядок i бороду розчiсував надвое навiть тодi, коли доводилося тижнями хилитатись у вiдкритому морi. Якби довкола не було нi душi, Макiй однаково вигукнув би звичайне привiтання поштового цеху, але ж не станеш пояснювати це молодому дженджиковi, що розлiгся на кормi з поблажливим осмiхом…

Човен причалив.

– Здоров, дядьку Макiю.

– Привiт, Вараську. Того, кхе…

Неприродно закашлявшись, Макiй обернувся до пасажира:

– Прибули, той, ваша милосте.

Милiсть склав парасоль, кисло всмiхнувся i, балансуючи в хиткiй плоскодонцi, звiвся на ноги.

Милостi було з вигляду рокiв вiсiмнадцять. Безбарвне м'яке волосся, неймовiрно довге – до плiч, мабуть, – стирчало з-пiд низько насунутого каптура. Тонкi губи за кольором не рiзнилися вiд блiдих щiк; найяскравiшою плямою на обличчi прибульця був нiс – яскраво-червоний, розпухлий вiд нежитi, з нервово тремтючими нiздрями.

– Гостi до вас, – Макiй скоса подивився на Варана. – Точнiше, не гостi, а… той, горнi.

Поштар почувався, очевидно, нiяково. Пасажир його був одягнений i споряджений як важлива особа, але подобав на застудженого шмаркача й держався без належноi гiдностi – ось, видерся на кам'яний причал, не дожидаючи, поки висунуть трап… І то, коли ти насправдi горнi – чому не подорожуеш верхами?

Ставши на землю, чужинець перше послизнувся й мало не впав:

– Ой… Добридень, пане. Я до вас iз дорученням вiд Імператора.

Сказано було просто й буденно.

– До мене? – похлинувся Варан.

– До вашого князя, – прибулець знову пiдсковзнувся на рiвнотi, незграбно змахнув руками, намагаючись утримати рiвновагу. – Туди, – й невизначено тицьнув пальцем у перетинчастий спiд свого парасоля.

Макiй кинув на причал два пузирi з поштою – для селищних i для верхнiх. Махнув Варановi рукою: я, мовляв, свою роботу зробив. Сiв на педалi, рiзко крутонув назад, так що вода коло пристанi закипiла. Човен вiдiйшов од берега, лишаючи виразний слiд на водi.

– Менi, либонь, треба пред'явити вiрчi грамоти? – спитав чужинець i невпевнено чхнув.

Макiiв човен поволi завертав за рiг – до рудокопiв, на Маленьку. Варан закинув на плечi обидва пузирi; мiшки були легкi, перед сезоном люди мають важливiшу роботу, як на мушлi ножичком дрябати, однак Варан зiгнувся пiд ношею i напружено засопiв: хай прибуле